раби не повинні родити дітей. (с)
Це перша книга, на яку буде 2 відгуки. Оксану Забужко і її роман “Польові дослідження з українського сексу” я читала у 2020 році. І ось вирішила перечитати, бо впевнена, що багато чого пропустила, коли читала перший раз. Так і сталося. У цей раз було легше, цікавіше і зрозуміліше.
Ось мій перший відгук. До речі, я майже з усім згодна і зараз. Тому раджу його прочитати, адже до нього я додам просто декілька моментів.
У цей раз дійсно було легше сприймати стиль авторки. Прочитавши вже декілька книг, передивившись купу інтервʼю, ти вже готовий до цих кілометрових речень. Ти навіть чекаєш їх, кайфуєш від них, бо ти чуєш саму Забужко. Але, як писала молода Я, треба уловити ритм книги. Треба відчути її, і тоді текст сам відкриється.
У цей раз мене більше цікавила не любовна історія (хоча вона також, тим паче, що все це переплетено), а саме українськість, тобто українська ідентичність. Авторка постійно бореться за неї. Причому що за кордоном, що в самій Україні. Закордоном раз за разом вона відповідає на запитання “де ж ця ваша Україна?”, або ж що українська мова – не є російською*. Як вона може розвивати українську культуру чи літературу, якщо ці люди навіть не знають, де Україна. Не кажучи, вже про те, як важко вийти з тіні росії, яка вкладала і вкладає купу грошей, знищуючи українську культуру, історію, навіть натяк на неї. В Україні, бо у 90-х майже всім було наплювати на культуру, особливо депутатам.
*сама стикнулась цього літа в Парижі, де таксист питав, чи це російська. Отримавши категоричну відповідь “ні, це українська.” Він не міг зрозуміти, чому нас це так обурило. Ну, хоч знають, що таке Україна.
Черговий раз розумієш, що українська мова, як і література, як і культура, як і народ, вижила усупереч. І що вестерни так і не розуміють думку авторки, що:
український вибір — це вибір між небуттям і буттям, яке вбиває, і ціла література наша горопашна - лиш зойк приваленого балкою в обрушенім землетрусом домі: я тут! я ще живий!
В книзі є одна фраза, яка сказана товаришкою героїні, що ми закохуємося не в мужчину, а в національну ідею. Саме це і робить головна героїня. Вона в абʼюзивних стосунках із художником М. І одна з причин чому героїня закохується у нього, бо він українець. Він володіє українською мовою, знає історію, і прізвище Стус щось для нього значить. Але проблема в тому, що він нещасний, закритий, травмований. Він знущається з нею, постійні емоційні гойдалки, навіть фізичне насилля.
Хоча мені здається, що героїню більше хвилює, що в них дуже поганий секс: він болючий і травмуючий для героїні. А вона переконана, що
Секс - це тільки показник якоїсь глибшої незгоди.
І коли в кінці вона відповідає на питання подруги “чому ж ти все терпіла?”, вона приходить ось до цього:
Що я можу тобі на це відповісти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобані як-тільки-можна з усіх кінців, що потім такі самі мужики нас трахали, і що в обох випадках вони робили з нами те, що інші, чужі мужики зробили з ними? І що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх — означало б стати по стороні тих, чужих? Що єдиний наш вибір, отже, був і залишається - межи жертвою і катом: між небуттям і буттям-яке-вбиває?
Саме через складні відносини з батьком, якого зламала система, вона опинилася у стосунках із М. Тож саме система і винна у цьому. А що таке система? Це росія, це кдб, це постійний страх і надзор. І саме тому раби не повинні родити дітей, адже вони із самого малечку передають цей страх дітям. А страх усе вбиває.
Тільки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов?
І тому важко не просто жінкам, а саме українським жінкам. Адже це українським жінкам приходиться розбиратися не просто з абʼюзивними стосунками, а й і в національних травмах. Щоб розірвати це коло рабства важливо не лише піти від абʼюзера, а й усвідомити його причини, проговорити їх. Лише після цього ти можеш бути вільним, а значить, колись зможеш народити дитину. Ні, не дитину, а саме дівчинку.
Що в цей раз я ще відмітила, як авторка зображує ось це прорікання майбутнього через мистецтво. Недарма митців називають віщунами. Героїня пише вірші, які справджуються через якийсь час. Це і є справжнє мистецтво.
Отже, це все така ж сильна книжка, яку треба читати.
П.С. моя улюблена цитата:
і ти вирвешся, о, вірю, знаю! — вирвешся з глухого тунелю, що ним, по-дурному затявшись, прешся назустріч своїй лікарні-тюрмі-лоботомії [якого хріна, що ви всі собі дозволяєте, хлопці, чи розпач — не завелика розкіш для українців, уперше в цьому столітті все-таки наділених реальним шансом на повноту життя?..]