І тоді минуле почало завойовувати світ… (с)
Я прочитала “Часосховище” болгарського письменника Ґеорґі Ґосподінова тиждень тому. І відразу забула про неї. Знаєте, є книжки, які прочитав, а потім ходиш і ще місяць про неї думаєш. Бо чимось вона зачепила, роздумуєш, ведеш діалог у себе в голові з автором. Це не про “Часосховище”)) Дочитав і забув, ніякого післясмаку. І це мене бентежило.
Але коли я почала розбиратись в усіх своїх стікерах, записах, то зрозуміла, що насправді тут купа тем та думок для роздумів. І вже три дні про неї думаю))
А, можливо, автор мав саме такий задум, щоб книга вивітрилась, як і наші спогади. Це ж, бляха, постмодернізм, тому може були все)) Адже книжка про памʼять. А памʼять здатна забувати.
Головний герой – він же оповідач, він же письменник – допомагає психіатру Ґаустіну створювати клініки минулого. Тобто це спеціальні лікарні для людей, які хворі на деменцію. Тут відтворюється минуле до дрібниць, де клієнти можуть відчути себе як дома, як у дитинстві. Тобто кожен поверх відповідає за різні десятиліття: 60-ті, 50-ті, 40-ві. Поступово клініки зʼявляються в різних країнах. Потім зʼявляються цілі квартали конкретного десятиліття. Потім міста.
Вже здорові люди бажають жити в таких клініках. Цілі країни захотіли повернутися в минуле. Адже “минуле – заразне”.
Насправді важко писати про що книга, адже тут усе нечітке, обтічне (так, так, як наша памʼять). Додайте сюди ще постмодернізм – то взагалі нічому вірити тут не можна. Уявіть, що ти протягом книги постійно думаєш, чи існує цей Ґаустін, а в кінці ти вже сумніваєшся чи існували ці клініки взагалі))
Раніше чи пізніше все змішається. Реальне, прочитане й вигадане переплітатимуться і мінятимуться місцями, аж доки остаточно збліднуть і щезнуть, але наразі він ще хотів дати цьому лад.
Автор часто ламає четверту стіну. Він є і оповідачем, і героєм, і письменником, який пише цей роман одночасно. І, як ви розумієте, чіткості і ясності це не приносить) і я офігіваю від майстерності автора – Ґеорґі Ґосподінова)
Ця книга про час, памʼять та минуле.
Вона починається з особистих історій людей, які почали забувати. Всі ці історії викликають емпатію та сум. Адже це і згадки концтабору в Аушвіці, і Другої світової війни, і переслідування кдб, і арешти батьків. Завдяки цим конкретним спогадам відтворюється історія Болгарії за останні десятиліття. Колективна памʼять складається з безлічі особистих.
І ця книга особисто для мене, як важливо памʼятати своє минуле. Протягом усієї книги я згадувала Забужко. У романі «Польові дослідження з українського сексу” вона озвучує думку: щоб бути щасливим, вільним, треба усвідомити свої травми, проговорити їх. А травми не лише власні, а й батьків, тобто травми минулого.
Ґеорґі Ґосподінов також пише, що:
вірю, що ми успадковуємо спогади: минуле наших батьків стає нашим власним минулим.
Якщо ми не будемо знати минуле своїх батьків, бабусь-дідусів, то нам можуть навʼязати чужі спогади, хибні спогади. Адже
Минуле - це не лише те, що з тобою сталося. Іноді — це те, що ти всього лише вигадав.
Коли ти втрачаєш своє минуле, зʼявиться хтось, хто навʼяже вже чуже минуле. Чуже і нічиє. Зʼявляються популісти та пропагандисти, які тобі розкажуть, як раніше було класно: яке морозиво було солодке, і сонце ласкаве і проблем не було.
Також під час читання згадувала роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”. Я відчувала таку ностальгію за 90-х, коли авторка згадувала новини того часу, реклами, музику. Так і тут автор зображує всі ці гачки, які повертають нас у минуле. Все починається з інтерʼєру (це меблі, шпалери, техніка, плакати), потім запахи, їжа, реклами, новини та плітки того періоду.
З часом я зрозумів, що найбільше минулого ховається у двох місцях: у пообіддях (у тому, як пополудневої пори падає світло) й у запахах. Там я і розставляв свої пастки.
В автора явно якісь свої стосунки з пообіддям та пополуднем, бо тільки так я можу пояснити згадку слова пополудень 24 рази (так, я рахувала))
Я ніколи не відчувала себе такою розумною і тупою водночас, як під час читання цієї книги. Стільки відсилок та згадок про книжки та інші твори мистецтва, про письменників та інших митців я ще не бачила. Починаючи від Томаса Манна і його “Зачарованої гори” і закінчуючи Воннегутом “Бойня №5”. І коли ти вгадуєш ці відсилки, то пишаєшся собою.
Але дуже часто і гуглила) Особливо бісило фрази на кшталт «як сказав самі знаєте хто”. І ти такий “окей, іду гуглити”, от тоді відчувала себе тупою. (Все, що треба знати про мої комплекси – я питала у друзів чи знають вони цю фразу, і раділа як дитина, коли вони казали ні)))
Але знову ж, як мені здається, це не просто так. Як тут у героїв минуле складається не лише з власних спогадів, а й чужих, то й ця книга складається з власного тексту і шматків (цитат) чужих.
Мені сподобалось, що книга чим починається, тим і закінчується. Наше життя циклічне. Перші наші спогади – із дитинства. І це й останні наші спогади, коли ми починаємо все забувати.
Так саме і історія, адже історія циклічна. Після кожного успішного десятиліття завжди приходить щось погане, наприклад, війна.
«Ми повторюємо цю війну, щоб вона ніколи більше не повторилася», — скаже по радіо диктор, і ця абсурдна тавтологія пролунає, наче стартовий пістолет.
Як же мене розчулила остання фраза роману – це так тонко і так щемко (черговий раз радію усвідомлюю як важливо після прочитання ще раз передивитися книгу, щоб усвідомити чи помітити такі нюанси).
Отже, це дійсно глибокий роман. Тут точно є над чим подумати. Ця книга написана у 2020 році, тому багато чого пророчого, особливо для України.