— Мерзнете? — грубо запитала медсестра. — Так. Кригою вкриваюся. (с)

Я багато років ішла до цієї книги, а саме “Під скляним ковпаком” (The Bell Jar) Сильвії Плат. Спочатку я думала, що ще не доросла до неї. Потім думала, що це буде емоційно важка книга. А як інакше, якщо це автобіографічний роман письменниці, яка в 30 років скоїла суїцид. В мої юні роки мене дуже вразив метод, який вона обрала: а це снодійні + засунута голова в газову плиту. Та й досі мене це лякає. Але це говорить про такий відчай, таку безнадію, що для неї це був лише один вихід…
Прочитав цю книгу, я відчула надію, приємний післясмак (головне не думати, як все закінчилось насправді). Вона мене вразила! Вразила глибиною, красою та актуальністю.

«Під скляним ковпаком» — єдиний роман американської письменниці Сильвії Плат (1932–1963), знаної насамперед як поетка. У романі, значною мірою автобіографічному, описано досвід молодої жінки, яка намагається подолати великий депресивний розлад (так фахівці ретроспективно класифікують її захворювання). Книжка побачила світ 1963 року, через десять років по часі дії та за кілька тижнів до самогубства Плат. 

Продовжувати читання Під скляним ковпаком – Сильвія Плат, 1963 →

Маленькі хлопчики й дівчатка, замкнені в дорослих тілах і змушені давати собі раду. (с)

Ненавиджу, коли після прочитання книги відчуття, що тебе наїбали… Ось саме таке у мене відчуття після роману “Фанат” (Фанат? Хм… англійською “High Fidelity”) англійського автора Ніка Горнбі.

Анотація до книги:

Весела і водночас філософська історія про дорослішання, кохання та, звісно, музику.

Роб - затятий меломан, який керує власним напівзбанкрутілим музичним магазином у Лондоні. Роба тільки-но кинула дівчина, Лора, - йому водночас і прикро, і приємно відчути себе вільним. Зрештою, її музичні смаки не були ідеальними. Слухаючи, як його співробітники складають черговий топ найкращих пісень, Роб створює свій - п’ять історій кохання, що завершились невдало, і водночас намагається зрозуміти, де у стосунках із жінками він бере фальшиву ноту.

Виявляється, що без Лори його життя звучить як осінній блюз...

Мені ця книга нагадала фільм (500) Days of Summer. Чому? Бо цей фільм розділив людей: одна частина думала, що це Саммер – сучка, інша, що Том.
Так і тут. Хтось вважає головного героя Роба – милим, хорошим хлопцем, який намагається стати краще, а хтось (як я) мудаком.
Я дійсно бачу в ньому мудилу, який думає лише про себе і в усьому звинувачує інших, а не себе. Він не робить ніяких висновків, не бере відповідальність на себе і за себе. Роб знецінює інших, висміює багатших, успішніших, не таких як він. Майже всі важливі рішення приймають за нього, що для нього комфортно, адже так легше потім звинувачувати за помилки інших.
Роб намагається зрозуміти, чого від нього йдуть дівчата, і поступово знаходить відповіді. Та чи чесні вони? Чи правдиві? Чи не змінює він їх? 

Продовжувати читання Фанат – Нік Горнбі, 1995 →

В сміливих щастя завжди є!.. (с)

В якийсь момент декілька років тому, всюди почала зустрічати роман “Тигролови” Івана Багряного. Його читали усі, навіть ті, хто не читає взагалі. І після повномасштабного вторгнення рф в Україну кількість охочих його прочитати росте. Фразу “Сміливі завжди мають щастя” можна побачити у вигляді татуювань, девізів або ж стікерів (як, наприклад, у мене такий стікер на ноуті, за яким я зараз сиджу).

І це не дивно, адже “Тигролови” – це захопливий пригодницький роман, від якого не можливо відірватися. Це найбільш мотивувальний твір, який я тільки читала: жага жити, боротьба за свободу, дика природа Далекого Сходу та пристрасне кохання. Він точно заслуговує серіал на Netflix або ж HBO. 

Головний герой Григорій Многогрішний – молодий інженер-авіатор, який засуджений на 25 років каторги у ГУЛАГу до Сибіру. Але поки його з іншими вʼязнями етапували в спецпотязі, він тікає, кидаючись в ночі на повній швидкості. 

Продовжувати читання Тигролови – Іван Багряний, 1944 →

Пакуй валізи, синку. Ми летимо на Гіперіон. (с)

“Гіперіон” (Hyperion) американського письменника Дена Сіммонса лежала в мене у вішлисті більше як 5 років. Останні ж 3, я постійно думала, що в цьому місяці точно прочитаю. І ось 2024 і я нарешті взялась за цю тетралогію “Пісні Гіперіона”. І я в захваті від неї! Це та книга, яку читаєш годинами без перерв. Або ж повертаєшся думками до неї, коли все ж таки змушений відкласти її. Обожнюю цей стан.

Як і за “Колонію” Кідрука, мені страшно було сідати за цю книгу. Ну представте: 4 книги по 600-900 сторінок, наукова фантастика, повʼязана з космосом, нові світи, купа героїв. На читача відразу обрушується безліч назв, термінів, місць, предметів цього світу. Поки почнеш розуміти хто є хто, що це за предмет і що він робить – бабкою станеш…
Ну добре, насправді все не так страшно. Лише спочатку доволі важко. Все що треба – відпустити текст. Тобто сісти і читати, щоб відразу “Гіперіон” поглинув тебе. От тоді страх іде, а зʼявляється цікавість. Ще й яка!

Почну одразу з виправдання. Написати гарний відгук на такі масштабні книжки дуже важко. Тому не очікуйте цього і від мене. Це будуть сумбурні, але щирі думки про “Гіперіон”.  Мене буде кидати від одного до іншого, про багато важливих речей я взагалі не напишу, бо, повторюсь, це масштабна книга з купою тем, деталей, відсилок та алюзій. Але спробую щось написати.

Продовжувати читання Гіперіон – Ден Сіммонс, 1989 →

Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ! (с)

Багато хто порівнює “Без ґрунту” Віктора Петовора-Домонтовича з романом “Собором” Олеся Гончара не на користь останнього. Підкреслюючи, що “Без ґрунту” глибший, сильніший та інтелектуальніший. Але я трохи хочу за нього заступитися.

Спочатку чому взагалі ці книги порівнюють. По-перше, бо у них доволі схожі сюжети. А саме старовинні собори хочуть знести і події крутяться навколо цього. По-друге, для мене ці твори про ідентичність, українськість. Спроби в важкі часи зберегти своє коріння, свій ґрунт. 

Чим же вони різні? Рештою. Я повністю згодна, що “Собор” примітивніший та наївніший. Але багато людей люблять радянські фільми/книги за їх наївність, відчуття чистоти і затишку та обовʼязкову перемогу добра і справедливості. От роман “Собор” саме такий. Супер наївний іноді прям до скреготу в зубах, чистенький, навіть прилизаний, але після нього затишно на душі, адже усі поганці отримали по заслузі. А наші герої ідуть за руку в світле соціалістичне майбутнє. 

Продовжувати читання Собор – Олесь Гончар, 1968 →