Білий попіл – Ілларіон Павлюк, 2018

Твоя совість ось-ось прокинеться. Ласкаво прошу до пекла… (с)

Як я писала у відгуці на “Аркан вовків” Павла Дерев’янко, література розвивається тільки тоді, коли зʼявляються книжки різних жанрів на будь-який смак: від фентезі до трилерів. Саме тому я радію, коли мені трапляються українські твори НЕ романи. Так я розумію, що українська література активно розростається, як якістю, так і кількістю.

Беручи книгу “Білий попіл” Ілларіона Павлюка, я нічого не знала про неї: ні про що вона, ні її жанр. Тільки те, що Павлюк – гарний письменник. Тому я була приємно вражена, коли зрозуміла, що це містичний детектив, сюжет якого розгортається у 19 столітті.

Continue reading Білий попіл – Ілларіон Павлюк, 2018

У війни не жіноче обличчя – Світлана Алексієвич, 1983


Тремтіння вічності… (с)

Є книжки, до яких потрібно підготуватися, якщо не інтелектуально, то морально. Так у мене було з “У війни не жіноче обличчя” Світлани Алексієвич. Книжка пролежала понад 3 роки у моєму вішлисті, чекаючи свого часу. І тільки зараз зрозуміла, що я до неї готова. Я готова до болю героїнь. Я готова до жахів війни. Я готова до страшних відкриттів. Я готова до правди. Але як я помилялась….
Мене накрило вже на 30 сторінці. Як би я себе не підготувала, як би я не налаштовувалась – як виявилось, я зовсім не була готовою. До цього неможливо підготуватися. Тому все, що залишається – сісти та читати. Як кажуть, треба зірвати пластир одним чітким рухом. Адже ця книга точно вартує цього болю та страждань, від першого до останнього рядка.

Це не художня література, а документальна. Письменниця витратила дуже багато часу у пошуках жінок, які брали участь у Другій світовій війні та які захотіли про неї розповісти. Ці розповіді вилились у багаточасові інтервʼю з ними. Жінки описували як потрапили на війну, чим займалися, свій побут, що очікувало їх після перемоги. Кожна історія унікальна, особиста та реальна. Деякі з них страшні, жорстокі, без прикрас та без лоску. Інші – романтичні, навіть наївні. Але всі вони живі, емоційні та все ж таки сумні, адже цим жінкам, або краще сказати дівчатам, було дуже важко.

Continue reading У війни не жіноче обличчя – Світлана Алексієвич, 1983

Troubled Blood by Robert Galbraith, 2021

Clues from chaos, sense from madness. (с)

Всупереч скандалу навколо Джоан Роулінг, особисто я продовжую купляти її книжки та підтримувати письменницю. У мене не було жодної миті вагання, щоб відмовитися і закенселити авторку.

Я не писала відгук на пʼяту книжку “Troubled Blood” з циклу про Корморана Страйка, бо надто мало було думок. Але читаючи останню частину, а саме “The Ink Black Heart”, пригадала попередню і назбирала на невеличенький відгук. Для себе я охарактеризувала цю частину як “Що важче знайти дівчину, яка пропала 40 років тому чи ідеальні парфуми?”. І як ви здогадались, то парфуми так і не знайшли))

Continue reading Troubled Blood by Robert Galbraith, 2021

Місто дівчат – Елізабет Ґілберт, 2019


Іноді так багато часу минає, поки нарешті щось зрозумієш. (с)

Я свідомо уникала романи американської письменниці Елізабет Ґілберт. Через мега популярність її книжки «Їсти, молитися, кохати», я вважала авторку “попсою”, яка не варта моєї снобської уваги. Але в якийсь момент багато поважних людей почали хвалити її останній твір “Місто дівчат” (City of Girls). Тому я все ж таки вирішила дати шанс і прослухала книжку в аудіоформаті. І зовсім не пожалкувала, адже роман цілком достойний.

1940 рік. 19-річна Вівіан Морріс приїздить до Нью-Йорку після того, як її вигнали з жіночого коледжу. Батьки не змогли винести сором за це, тому відправили дівчину до її тітки. Тітка Пег – власниця невеличкого театру на Мангеттені. Так Вівіан опиняється в центрі богемного театрального життя. Вистави, зірки, вечірки, алкоголь, закоханість, секс захоплюють дівчину. Але війна з кожним днем все ближче і ближче.

Continue reading Місто дівчат – Елізабет Ґілберт, 2019

Я працюю на цвинтарі – Павло Паштет Белянський, 2016

Я вже багато років підписана на Фейсбуці на письменника Павла Белянського, відомого як Паштет. Мені подобається його гумор, його вміння бачити й помічати цей світ. Завжди з радістю читаю його. Зараз він на фронті (мене все ще дивує використання у моїй повсякденності слів фронт, війна, бомби тощо) та продовжує писати. Але ці замальовки вже не про звичне, а про війну. Справжню війну, яка змітає на своєму шляху міста, містечка, села. Знищені до тла населені пункти, життя людей, долі людей та мрії людей. Павло Белянський описує свою війну, війну, яку він проживає зараз. І кожний його допис викликає у мене сльози, навіть, або краще сказати, особливо коли він з геппі ендом. Зараз все що я можу зробити для нього – це відсилати проміні підтримки, донатити на ЗСУ та купити його книжку. Що я і зробила.

Ще до війни (повномасштабної) в автора вийшла збірка оповідань під назвою “Я працюю на цвинтарі”. У книгарні був примірник лише російською мовою, тому я придбала те, що було. Незважаючи на те, що я точно не фанат короткої прози та відразу до російської мови (такі вже реалії мого світу), я отримала величезне задоволення від збірки.

Continue reading Я працюю на цвинтарі – Павло Паштет Белянський, 2016