Архів теґу: #дорослішання

Юра – Марина Гримич, 2020

 

В одному із інтервʼю Марина Гримич розповіла, що її перший задум був писати роман про 60-ті роки. Але їй в руки потрапили архівні документи 47-го року: усіх тих пленумів Спілки, газети того часу та партійні постанови. Так зʼявилася “Клавка”. Проте ідея все ж написати про 68-ий лишилась. Органічно виникло продовження історії, з тими ж героями, але вже в інших умовах. Так зʼявився роман “Юра”. Він вийшов доволі самобутній та самостійний. В принципі, його можна читати і без “Клавки”.
“Юра” викликав в мені тільки позитивні емоції і сподобався набагато більше. Я прям засмутилась, що книжка закінчилась, бо вона прекрасна!

Київ, 1968 рік, кінець «відлиги». Юра – студент-фізик, успішний комсомольський ватажок, перспективний науковець-початківець – потрапляє в лещата непростих обставин і в пекло власних сумнівів: йому потрібно зробити моральний вибір, а він відчуває, що не готовий до цього. Адже його життя є своєрідним буфером поміж двома світами, – з одного боку, світом «золотої молоді», дітей секретарів ЦК КПУ, ЦК ЛКСМУ, КДБ, а з іншого – світом його мами Клавки, яка є однією з тих безіменних і негероїчних представників української інтелігенції, що тримають на своїх плечах могутній тил для шістдесятництва.

Будьте обережні, бо “Юра” починається зі спойлерів! Тож самі вирішуйте чи треба воно вам!

Продовжувати читання Юра – Марина Гримич, 2020

Вернон Господь Літтл – ДіБіСі П’єр, 2003

Ну що це за життя таке? Срань, а не життя. (с)

Чому?!? Чому так важко писати відгуки на книжки, які сподобались?!? Ось я прочитала охуєнний роман “Вернон Господь Літтл” (Vernon God Little) австралійського письменника  ДіБіСі П’єра, а в голові все, що є це “піздато”. Все! Ну чому так?
В принципі, ось це “піздато” також відгук, але все-таки хочеться так описати роман, щоб ви пішли і купили його. Це дебютний роман автора і він одразу за нього отримав Букера. Бо він того реально вартий.

Якщо вас покоробили мати, то ця книга точно не для вас. Адже розповідь ведеться від 15-річного хлопця Вернона, якого звинувачують у співучасті масшутінга його класу, де загинуло 16 людей. Певна річ, він не буде використовувати фрази на кшталт “ой лишенько” чи “в мене неприємності”. О ні! Він скаже як раз “блять” та “мені пизда”. Як і звичайний пересічний підліток, якого чмирять однолітки, у якого немає батька, мати якого думає лише про новий холодильник і хоч якогось чулувіка в домі та найкращий друг якого, виніс собі мізки.

Продовжувати читання Вернон Господь Літтл – ДіБіСі П’єр, 2003

Ева Луна – Ізабель Алленде, 1987

Words are free, she used to say, and she appropriated them; they were all hers. (с)

“Погані книжки потрібні, щоби читач зміг у порівнянні гідно оцінити гарні”. Це була моя перша думка, як я тільки почала читати роман “Ева Луна” чилійської письменниці Ізабель Алленде. Адже це дійсно гарна книжка, не шедевр, але точно варта уваги.

Це історія про становлення Еви Луни: її дорослішання, пізнання себе та світу. Багато різних людей вона зустрічає на своєму шляху. Саме ця різність та дивакуватість її друзів вчать дівчину приймати людей такими як є. А отже відшукати і себе.

Продовжувати читання Ева Луна – Ізабель Алленде, 1987

Місто дівчат – Елізабет Ґілберт, 2019


Іноді так багато часу минає, поки нарешті щось зрозумієш. (с)

Я свідомо уникала романи американської письменниці Елізабет Ґілберт. Через мега популярність її книжки «Їсти, молитися, кохати», я вважала авторку “попсою”, яка не варта моєї снобської уваги. Але в якийсь момент багато поважних людей почали хвалити її останній твір “Місто дівчат” (City of Girls). Тому я все ж таки вирішила дати шанс і прослухала книжку в аудіоформаті. І зовсім не пожалкувала, адже роман цілком достойний.

1940 рік. 19-річна Вівіан Морріс приїздить до Нью-Йорку після того, як її вигнали з жіночого коледжу. Батьки не змогли винести сором за це, тому відправили дівчину до її тітки. Тітка Пег – власниця невеличкого театру на Мангеттені. Так Вівіан опиняється в центрі богемного театрального життя. Вистави, зірки, вечірки, алкоголь, закоханість, секс захоплюють дівчину. Але війна з кожним днем все ближче і ближче.

Продовжувати читання Місто дівчат – Елізабет Ґілберт, 2019

Как-то лошадь входит в бар – Давид Гроссман, 2014

Дайте же ему рассказать его историю! (c)

Про книгу “Как-то лошадь входит в бар” израильского писателя Давида Гроссмана я узнала из инстаграмма Александра Роднянского, где он её советовал для чтения. Не знаю почему, но я подумала, что это автобиографичная книга настоящего стендапера. Поэтому когда начали появляться новые персонажи, стала подозревать, что что-то не так. А то что этого автора я уже читала, а именно роман “С кем бы побегать” вообще забыла. К тому же он мне очень понравился.
Так что только с 20% я начала по-другому относиться к этой книге. И я рада, что её не бросила, она пронзила меня своею болью, трагичностью, искренностью. Не просто так роман был удостоен Международной Букеровской премии. И мне очень обидно, что у этой книги мало читателей на лайлибе, да и оценка 3,4, хотя и понимаю почему так.

Сюжет простой. 57-летний комик Довале выступает со своей программой. Шутки-хуютки (именно так, они очень похожи на шутки “бати”), и в какой-то момент он начинает рассказывать историю из жизни. Опять же ничего странного, так все делают стендаперы. Но его история вызывает не смех или улыбки, а недоумение, тревогу и огромную печаль. Довале рассказывает про один день из его жизни – день, когда он узнал, что он едет на похороны к родителю.

Продовжувати читання Как-то лошадь входит в бар – Давид Гроссман, 2014