Саме зараз реальність дуже впевнено і вправно перемагає літературу. Нічого не потрібно вигадувати, навіть більше: реальність настільки вигадлива, що нагадує літературу в найгірших її проявах – нагадує літературу, якій не вірять. (с)

Чому я знову читаю книгу про війну? Адже це знову купа сліз, болю, страху та ненависті. Відповідь проста: не можу інакше. Живучи в Києві, дуже легко забути, що йде війна. На жаль (чи на щастя, дивлячись з якої сторони на це дивитися), це так. Ти читаєш новини, періодично спиш в укритті, постійно донатиш – але відчуття війни зникає. А це неправильно і нечесно. Ми повинні розуміти, через що проходить наш народ у дану секунду. І тоді такі книжки, як “Бахмут” Мирослава Лаюка допомагають.
Страшно? Безумовно. Боляче? Нестерпно. Але важливо. Але цінно. Але треба. 

У період найінтенсивніших боїв за Бахмут узимку та в березні 2023 року письменник Мирослав Лаюк і фотограф Данило Павлов проживають дні й ночі з українськими піхотинцями й артилеристами, медиками й капеланами, рятувальниками та дітьми у місті й околицях, де тривають артилерійські обстріли та вуличні бої. Результатом тих поїздок є книжка репортажів та есеїв про побут війни, про те, чому військові роблять манікюр і як зʼявляються позивні, про непоправні втрати, історію Бахмута та феномен пам’яті й забуття.

До цього саме про повномасштабне вторгнення я читала лише “Позивний для Йова” Олександра Михеда та “77 днів лютого” by The Reporters. “Позивний для Йова” – це все ж таки більше рефлексії автора про перший рік повномасштабки цивільної людини. “77 днів лютого” – це вже справжні репортажі про перші дні повномасштабки, але знову ж про цивільних людей. “Бахмут” –  це все ж таки репортажі безпосередньо з фронту. Це інтервʼю, короткі діалоги, довгі розмови саме з військовими (і не тільки). Саме тому для мене це нове, цікаве, але страшне. Але якщо перші 2 книги дарують віру в майбутнє, то “Бахмут” – ні, на жаль.

Я читаю книгу, а в душі тиша, у голові жодної думки. Думаю, саме так захищається моя психіка від прочитаного. Але автор вміє працювати з читачем. Тому вже на другому розділі я плачу. Цей розділ про тварин. Його я так і не зможу прочитати до кінця. Так само як і розділ про дітей і що з ними робили вагнерівці. Просто не можу…

Продовжувати читання Бахмут – Мирослав Лаюк, 2023 →

Дівчата зрізають коси
І туго шнурують берці,
Їм щастя приснилось, здалося.
Кровить забинтоване серце.
(с) Олена Задорожна

Беручи до рук книгу “Дівчата зрізають коси: Книга спогадів / російсько–українська війна” Євгенії Подобної, я готувала себе, що вона буде на кшталт “У війни не жіноче обличчя” Світлани Алексієвич. І так, і ні. Це також інтервʼю дівчат*, які розповідають про власний досвід перебування на війні. Але ця книжка, по-перше, рідніша, бо своя. А по-друге, вона світліша. Вона дає якусь надію, попри біль та страх.

*буду використовувати слово дівчата, щоб не плутатись між дівчатами чи жінками, адже саме так називається книга.

Анотація до книги:

Книга “Дівчата зрізають коси”- це спогади 25 жінок-воячок, які брали участь в російсько-українській війні у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів у 2014-2018 рр. як стрілки, кулеметниці, медики, мінометниці, снайперки та ін. 

У спогадах йдеться про бойові операції різних років на Луганщині та Донеччині, про звільнення українських міст та сіл від окупантів, спогади про побратимів, місцевих мешканців, воєнний побут, а також роздуми про становище жінки в українському війську в різні періоди війни. Розповіді доповнені фотографіями із зони бойових дій.

Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.

Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.

Продовжувати читання Дівчата зрізають коси – Євгенія Подобна, 2018 →