Архів теґу: #Україна

Сатанів. Тевтонське прокляття – Катерина Липа, 2024

Отже, наші тевтонці. А саме роман “Сатанів. Тевтонське прокляття” Катерини Липи. Почну з поганого: мужніх накачаних українських лицарів на конях було мало. Якщо точно, то лише четверо. Та й чи були вони накачаними – також питання, на жаль, без відповіді.
Але навіть незважаючи на такий величезний мінус, книга мені сподобалась. 

Тепер про хороше. Насправді це непоганий пригодницький роман у декораціях середньовічної України. 

Події розгортаються у 1410 році в місті Сатанів. Головний герой Василь Крук – молодий боярин і лицар. Брав участь у великій Грюнвальдській битві під час війни Королівства Польського, Великого князівства Литовського та королівства Русь проти Тевтонського ордену. Проявив себе хоробрим воїном і трохи мародером🫥 Ці речі, певна річ, зіграють свою роль в його житті. 

Продовжувати читання Сатанів. Тевтонське прокляття – Катерина Липа, 2024

Сад Гетсиманський – Іван Багряний, 1950

«Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного!» І ця заповідь стала девізом епохи. (с)

Українського письменника Івана Багряного ми вчили у школі. Треба було прочитати і “Тигролови”, і “Сад Гетсиманський”. І якщо мої однокласники були в захваті від першого роману, то мене зачепив саме другий. Я памʼятаю, як сиділа до 4 ранку, зачитуючись цим твором. Це була моя перша книжка, де я усвідомила, що радянська система знищила мільйони людей.
Пройшло 10 років, я перечитала знову “Сад Гетсиманський”, і він мене вразив ще більше. 

У романі як такого сюжету і немає. Це розповідь Андрія Чумака – молодого інженера, якого арештовують і відправляють до в’язниці НКВС. Тут слідчі намагаються “вибити” зізнання, що він зрадник вітчизни. Вони мордують, катують, ледь не вбивають хлопця. Знищують його фізично та морально. У той час як головне питання для Андрія “хто ж його здав?”

Як і “Тигролови”, “Сад Гетсиманський” – це роман з автобіографічними елементами. Іван Багряний двічі був у тюрмах НКВС. Перший раз, коли його звинуватили у контрреволюційній агітації. Його відправили на 3 роки на заслання, звідки він утік до Зеленого Клину. Другий, коли його повторно арештували за втечу.  Саме досвід у вʼязницях Харкова на Раднаркомівській та Холодній горі лягли в основу цього роману. Це перший твір, який описав свавілля радянської системи, а саме вʼязниці та її побуту, а також методи роботи карних відділів. Лише через 28 років вийде “Архіпелаг ГУЛАГ” та й до якого є питання. 

Продовжувати читання Сад Гетсиманський – Іван Багряний, 1950

Бахмут – Мирослав Лаюк, 2023

Саме зараз реальність дуже впевнено і вправно перемагає літературу. Нічого не потрібно вигадувати, навіть більше: реальність настільки вигадлива, що нагадує літературу в найгірших її проявах – нагадує літературу, якій не вірять. (с)

Чому я знову читаю книгу про війну? Адже це знову купа сліз, болю, страху та ненависті. Відповідь проста: не можу інакше. Живучи в Києві, дуже легко забути, що йде війна. На жаль (чи на щастя, дивлячись з якої сторони на це дивитися), це так. Ти читаєш новини, періодично спиш в укритті, постійно донатиш – але відчуття війни зникає. А це неправильно і нечесно. Ми повинні розуміти, через що проходить наш народ у дану секунду. І тоді такі книжки, як “Бахмут” Мирослава Лаюка допомагають.
Страшно? Безумовно. Боляче? Нестерпно. Але важливо. Але цінно. Але треба. 

У період найінтенсивніших боїв за Бахмут узимку та в березні 2023 року письменник Мирослав Лаюк і фотограф Данило Павлов проживають дні й ночі з українськими піхотинцями й артилеристами, медиками й капеланами, рятувальниками та дітьми у місті й околицях, де тривають артилерійські обстріли та вуличні бої. Результатом тих поїздок є книжка репортажів та есеїв про побут війни, про те, чому військові роблять манікюр і як зʼявляються позивні, про непоправні втрати, історію Бахмута та феномен пам’яті й забуття.

До цього саме про повномасштабне вторгнення я читала лише “Позивний для Йова” Олександра Михеда та “77 днів лютого” by The Reporters. “Позивний для Йова” – це все ж таки більше рефлексії автора про перший рік повномасштабки цивільної людини. “77 днів лютого” – це вже справжні репортажі про перші дні повномасштабки, але знову ж про цивільних людей. “Бахмут” –  це все ж таки репортажі безпосередньо з фронту. Це інтервʼю, короткі діалоги, довгі розмови саме з військовими (і не тільки). Саме тому для мене це нове, цікаве, але страшне. Але якщо перші 2 книги дарують віру в майбутнє, то “Бахмут” – ні, на жаль.

Я читаю книгу, а в душі тиша, у голові жодної думки. Думаю, саме так захищається моя психіка від прочитаного. Але автор вміє працювати з читачем. Тому вже на другому розділі я плачу. Цей розділ про тварин. Його я так і не зможу прочитати до кінця. Так само як і розділ про дітей і що з ними робили вагнерівці. Просто не можу…

Продовжувати читання Бахмут – Мирослав Лаюк, 2023

Справа зниклої балерини – Олександр Красовицький , Євгенія Кужавська, 2020

Коли хтось робить злочин без особистої ненависті до тебе — ось що страшно. (с)

Останнім часом я постійно думаю, гуляючи Києвом, яким би він був, якби не радянський союз. Як він виглядав би, яка була б архітектура, які були б кафе, музеї чи театри…
Саме тому цікаво читати про Київ на початку ХІХ століття, поки радянщина ще не зіпсувала місто. На допомогу, крім класиків, приходять і сучасні книжки. Як, наприклад, цикл ретродетективів про Тараса Адамовича Галушка Олександра Красовицького та Євгенії Кужавської. І вони дають саме ось цю атмосферу старого Києва.

Продовжувати читання Справа зниклої балерини – Олександр Красовицький , Євгенія Кужавська, 2020

Дівчата зрізають коси – Євгенія Подобна, 2018

Дівчата зрізають коси
І туго шнурують берці,
Їм щастя приснилось, здалося.

Кровить забинтоване серце.
(с) Олена Задорожна

Беручи до рук книгу “Дівчата зрізають коси: Книга спогадів / російсько–українська війна” Євгенії Подобної, я готувала себе, що вона буде на кшталт “У війни не жіноче обличчя” Світлани Алексієвич. І так, і ні. Це також інтервʼю дівчат*, які розповідають про власний досвід перебування на війні. Але ця книжка, по-перше, рідніша, бо своя. А по-друге, вона світліша. Вона дає якусь надію, попри біль та страх.

*буду використовувати слово дівчата, щоб не плутатись між дівчатами чи жінками, адже саме так називається книга.

Анотація до книги:

Книга “Дівчата зрізають коси”- це спогади 25 жінок-воячок, які брали участь в російсько-українській війні у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів у 2014-2018 рр. як стрілки, кулеметниці, медики, мінометниці, снайперки та ін. 

У спогадах йдеться про бойові операції різних років на Луганщині та Донеччині, про звільнення українських міст та сіл від окупантів, спогади про побратимів, місцевих мешканців, воєнний побут, а також роздуми про становище жінки в українському війську в різні періоди війни. Розповіді доповнені фотографіями із зони бойових дій.

Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.

Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.

Продовжувати читання Дівчата зрізають коси – Євгенія Подобна, 2018