Тридцятого травня народ наш гуляє,
Радісно свято своє відзначає.
То Свято Цапа, тріумф свободи… (с)

Часто автори, щоб зафіксувати важливі карколомні події країни, пишуть сімейні саги. Особливо це стосується південноамериканських авторів. Але “Свято Цапа” Маріо Варгаса Льйоса не цей варіант. Адже це справжній історичний роман. Я б навіть сказала б, політичний роман. Без саги, без магічного реалізму, без національного колориту. Так, не без сімейної історії. Але все крутиться навколо диктатора Домініканської республіки Рафаеля Леонідаса Трухільйо Моліна. 

Соромно признатися, але я нічого не чула про нього до цього. Та й про історію Домініканської республіки нічого не знала. І саме за це я люблю книжки, що вони змушують дізнаватися про щось нове. Тут я гуглила багато, дуже багато.

Тому спочатку книга читається дуууже повільно. По-перше, треба багато в чому розібратися, саме в історичних подіях (хоча мабуть про це можна і після почитати🤔). По-друге, легко заплутатися в героях. Їх багато, у них важкі імена, деякі ще й дуже схожі. Я прям виписувала, хто є хто, бо так точно не стягнула б. По-третє, тут різні часові проміжки. Іноді вони незрозумілі, чи це теперішнє, чи це минуле, чи взагалі який це рік.
Але поступово втягуєшся і починаєш кайфувати від книги (якщо можна кайфувати від книги про кровавого диктатора😐).

Продовжувати читання Свята Цапа – Маріо Варгас Льйоса, 2000 →

Він був тут. (с)

У кожному житті є своє ядро, своє осердя, свій епіцентр, з якого все проростає і куди все повертається. (с)

Так сталось, що я почала читати «Гамнет» (Hamnet) британської письменниці Меґґі О’Фаррелл після «Освіченої» Тари Вестовер. І скажу чесно, це було даремно. Оскільки у мене не було жодних емоційних сил. І ось я відкриваю книгу і майже на перших сторінках я знову читаю про фізичне насилля над дітьми.
Додайте до цього ще майстерність авторки відтворити ці відчуття героїв, їхні думки. І це емоційно вбиває, адже діти не мають боятися своїх батьків. 

Про що буде ця книга – написано на першій сторінці самою ж авторкою:

Пара, що мешкала в 1580-ті роки на Генлі-стріт у Стратфорді, мала трьох дітей: старшу Сюзанну та менших, близнюків Гамнета й Джудіт.
Хлопчик, Гамнет, помер у 1596 році, йому було одинадцять.
Чотири роки по тому або пізніше його батько написав пʼєсу під назвою «Гамлет».

За весь роман жодного разу не було названо імʼя героя. Він батько, чоловік, син, “той чоловік”. Але всі розуміють, що мається на увазі саме Вільям Шекспір. І ось ця легка недосказаність особисто мені дуже подобається. Бо авторка не спекулює відомою особистістю. Вона не заявляє, що все було само так. Вона просто розмірковує: “а що якби…”.

Продовжувати читання Гамнет – Меґґі О’Фаррелл, 2020 →

Коли хтось робить злочин без особистої ненависті до тебе — ось що страшно. (с)

Останнім часом я постійно думаю, гуляючи Києвом, яким би він був, якби не радянський союз. Як він виглядав би, яка була б архітектура, які були б кафе, музеї чи театри…
Саме тому цікаво читати про Київ на початку ХІХ століття, поки радянщина ще не зіпсувала місто. На допомогу, крім класиків, приходять і сучасні книжки. Як, наприклад, цикл ретродетективів про Тараса Адамовича Галушка Олександра Красовицького та Євгенії Кужавської. І вони дають саме ось цю атмосферу старого Києва.

Продовжувати читання Справа зниклої балерини – Олександр Красовицький , Євгенія Кужавська, 2020 →

Коли існує сила? Лише в момент її застосування. (с)

Особисто, я люблю жанрові книги. Дуже часто це гарні книги для відпочинку. Але головне їх завдання – вони мають розважати. Вони мають бути захопливими, щоб сюжет нісся, а в тебе не було часу і подумати про логічність дій, мотивацію героїв, сюжетні діри. Бо тільки сюжет провисне – все, ти всі ці недоліки починаєш бачити.

От так у мене було з антиутопією “Сила” (The Power) британської письменниці Наомі Альдерман. Задум класний, структура книги також інтригує, але не вистачає ось цього захоплення, драйву. Читаєш – наче і цікаво, але легко відкладаєш книгу. І через це помічаєш ось ці пройоби, або навіть скептицизм, що саме так суспільство діяло б.

Отже, в якийсь момент у дівчат по всьому світу зʼявляється Сила, щось типу електричного струму, яким вони можуть бити (наприклад, хлопців). Потім ці дівчата розкривають цей дар і в старших жінках. І що почали жінки робити з цією силою? Правильно, бити кривдників, тобто чоловіків, захоплювати владу в містах, країнах. Тепер жінки стали контролювати світ. Чоловікам, певна річ, це не подобається (дивно, чому?), тому вони намагаються втримати свої привілеї, створивши терористичну організацію “Чоловіча сила” (звучить, як назва препарату для потенції).
Але хто ж переможе?

Продовжувати читання Сила – Наомі Алдерман, 2016 →