Це літо-пауза. (с)

Я багато хорошого чула про роман “Спитайте Мієчку” української письменниці Євгенії Кузнєцової. Тому і вирішила в важкий для мене емоційний період життя його почитати. І він дійсно хороший, хоча не настільки як я очікувала (але це вже моя проблема).

— І чого ви поприїжджали? — спитала бабуся. Її питання ніяк не могло образити, тому що обидві сестри знали, що це питання-переживання. 
— Перевал, ба, — сказала Лілічка. 
— І довго будем перевалюватись? 
— Поки літо скінчиться. 
— Нехай.

Якщо коротко про що книга, то ось про це. Сестри Мієчка, Лілієчка та Марта приїздять на літо до бабусі Теодори в село. Ні, це не дівчата на канікулах. Сестрам за тридцять і вони тікають від своїх проблем. Їм треба час зрозуміти, що вони хочуть від життя. Лілієчка роздумує чи переїжджати до Австралії, чи ні. Мієчка роздумує якого ж хлопця вибрати: один хороший, але вона його не кохає, інший токсичний, але Мієчка в нього закохана. Марта ж повернулась з Індії, вагітною двійнею.
Через деякий час до них приїздить мама дівчат Марія та колишній чоловік Лілієчки “підкидує” їм 4-річну Люсю. Так жінки різного віку (від 4 до 96 років) збираються у старому, облущеному, протікаючому домі, але рідному.

Продовжувати читання Спитайте Мієчку – Євгенія Кузнєцова, 2021 →

Слабкість. Ні, ми – сила. (с)

Я дуже люблю ютюб канал “Палає”, який ведуть чудові та харизматичні Емма Антонюк та Яна Брензей. На цьому каналі є багато класних інтервʼю, цікаві та корисні обговорення актуальних соціальних проблем. Але це не все! Щомісяця дівчата проводять книжний клуб “Вовчиці”. У цьому місяці вони обрали книгу “Про жінок і сіль” (Of Women and Salt) американської письменниці Ґабріели Ґарсії. І мені вона дуже сподобалась.

Важко описати про що книжка одним абзацом. Якщо коротко, то вона про емігрантів. Хоч вона і невеличка (менше ніж 200 сторінок), але тут є декілька історичних подій різних сторіч, історії 2 родин, величезна кількість соціальних тем. Усе, що треба, щоб зацікавити сучасного читача.

Продовжувати читання Про жінок і сіль – Ґабріела Ґарсіа, 2021 →

Я вже багато років підписана на Фейсбуці на письменника Павла Белянського, відомого як Паштет. Мені подобається його гумор, його вміння бачити й помічати цей світ. Завжди з радістю читаю його. Зараз він на фронті (мене все ще дивує використання у моїй повсякденності слів фронт, війна, бомби тощо) та продовжує писати. Але ці замальовки вже не про звичне, а про війну. Справжню війну, яка змітає на своєму шляху міста, містечка, села. Знищені до тла населені пункти, життя людей, долі людей та мрії людей. Павло Белянський описує свою війну, війну, яку він проживає зараз. І кожний його допис викликає у мене сльози, навіть, або краще сказати, особливо коли він з геппі ендом. Зараз все що я можу зробити для нього – це відсилати проміні підтримки, донатити на ЗСУ та купити його книжку. Що я і зробила.

Ще до війни (повномасштабної) в автора вийшла збірка оповідань під назвою “Я працюю на цвинтарі”. У книгарні був примірник лише російською мовою, тому я придбала те, що було. Незважаючи на те, що я точно не фанат короткої прози та відразу до російської мови (такі вже реалії мого світу), я отримала величезне задоволення від збірки.

Продовжувати читання Я працюю на цвинтарі – Павло Паштет Белянський, 2016 →

Дайте же ему рассказать его историю! (c)

Про книгу “Как-то лошадь входит в бар” израильского писателя Давида Гроссмана я узнала из инстаграмма Александра Роднянского, где он её советовал для чтения. Не знаю почему, но я подумала, что это автобиографичная книга настоящего стендапера. Поэтому когда начали появляться новые персонажи, стала подозревать, что что-то не так. А то что этого автора я уже читала, а именно роман “С кем бы побегать” вообще забыла. К тому же он мне очень понравился.
Так что только с 20% я начала по-другому относиться к этой книге. И я рада, что её не бросила, она пронзила меня своею болью, трагичностью, искренностью. Не просто так роман был удостоен Международной Букеровской премии. И мне очень обидно, что у этой книги мало читателей на лайлибе, да и оценка 3,4, хотя и понимаю почему так.

Сюжет простой. 57-летний комик Довале выступает со своей программой. Шутки-хуютки (именно так, они очень похожи на шутки “бати”), и в какой-то момент он начинает рассказывать историю из жизни. Опять же ничего странного, так все делают стендаперы. Но его история вызывает не смех или улыбки, а недоумение, тревогу и огромную печаль. Довале рассказывает про один день из его жизни – день, когда он узнал, что он едет на похороны к родителю.

Продовжувати читання Как-то лошадь входит в бар – Давид Гроссман, 2014 →