Clues from chaos, sense from madness. (с)

Всупереч скандалу навколо Джоан Роулінг, особисто я продовжую купляти її книжки та підтримувати письменницю. У мене не було жодної миті вагання, щоб відмовитися і закенселити авторку.

Я не писала відгук на пʼяту книжку “Troubled Blood” з циклу про Корморана Страйка, бо надто мало було думок. Але читаючи останню частину, а саме “The Ink Black Heart”, пригадала попередню і назбирала на невеличенький відгук. Для себе я охарактеризувала цю частину як “Що важче знайти дівчину, яка пропала 40 років тому чи ідеальні парфуми?”. І як ви здогадались, то парфуми так і не знайшли))

Продовжувати читання Troubled Blood by Robert Galbraith, 2021 →

Іноді так багато часу минає, поки нарешті щось зрозумієш. (с)

Я свідомо уникала романи американської письменниці Елізабет Ґілберт. Через мега популярність її книжки «Їсти, молитися, кохати», я вважала авторку “попсою”, яка не варта моєї снобської уваги. Але в якийсь момент багато поважних людей почали хвалити її останній твір “Місто дівчат” (City of Girls). Тому я все ж таки вирішила дати шанс і прослухала книжку в аудіоформаті. І зовсім не пожалкувала, адже роман цілком достойний.

1940 рік. 19-річна Вівіан Морріс приїздить до Нью-Йорку після того, як її вигнали з жіночого коледжу. Батьки не змогли винести сором за це, тому відправили дівчину до її тітки. Тітка Пег – власниця невеличкого театру на Мангеттені. Так Вівіан опиняється в центрі богемного театрального життя. Вистави, зірки, вечірки, алкоголь, закоханість, секс захоплюють дівчину. Але війна з кожним днем все ближче і ближче.

Продовжувати читання Місто дівчат – Елізабет Ґілберт, 2019 →

Я вже багато років підписана на Фейсбуці на письменника Павла Белянського, відомого як Паштет. Мені подобається його гумор, його вміння бачити й помічати цей світ. Завжди з радістю читаю його. Зараз він на фронті (мене все ще дивує використання у моїй повсякденності слів фронт, війна, бомби тощо) та продовжує писати. Але ці замальовки вже не про звичне, а про війну. Справжню війну, яка змітає на своєму шляху міста, містечка, села. Знищені до тла населені пункти, життя людей, долі людей та мрії людей. Павло Белянський описує свою війну, війну, яку він проживає зараз. І кожний його допис викликає у мене сльози, навіть, або краще сказати, особливо коли він з геппі ендом. Зараз все що я можу зробити для нього – це відсилати проміні підтримки, донатити на ЗСУ та купити його книжку. Що я і зробила.

Ще до війни (повномасштабної) в автора вийшла збірка оповідань під назвою “Я працюю на цвинтарі”. У книгарні був примірник лише російською мовою, тому я придбала те, що було. Незважаючи на те, що я точно не фанат короткої прози та відразу до російської мови (такі вже реалії мого світу), я отримала величезне задоволення від збірки.

Продовжувати читання Я працюю на цвинтарі – Павло Паштет Белянський, 2016 →

Прочитала комікс “The Sandman. Пісочний Чоловік. Книга 1: Прелюдії й ноктюрни” відомого англійського письменника Ніла Ґеймана, та дуже складно він мені дався. Спробую пояснити чому.

Спочатку скажу, що у мене неоднозначна думка про творчість Ніла Ґеймана. Мені наче і подобаються його книжки, але щось в них і відштовхує. Я не можу зрозуміти для кого він пише. Для дітей – занадто похмуро, для дорослих – нуднувато (мені так здається). Підліткам? Чи вистачає їм динаміки? Але безумовно це незвичні, непересічні сюжети та герої.

Тепер про комікси. У відгуці до “Воля: The WILL” я писала, що це дивний для мене формат. Я – людина, яка дуже далека від культури коміксів. Усі мої знання про супергероїв з популярних блокбастерів, які зняті по коміксах. Я не впевнена, що точно зможу сказати хто з героїв належать Marvel, а хто DC. Тому я нічогісінько не знала про Пісочного Чоловіка до цього. Виявилося, Пісочний Чоловік – це доволі відомий персонаж. Перший раз він зʼявився ще в 1939 році. З 1989 до 1996 Ніл Ґейман разом з Майком Дрінгенбергом, Семом Кітом та Дейвом Маккіном створили свою серію – з блекджеком та курвами – Пісочного Чоловіка. Усього біло 75 випусків.

Продовжувати читання The Sandman. Пісочний Чоловік – Ніл Ґейман, 1989 →

…хай куди я поїду, а ти зі мною, і він зі мною, і поки ви обоє живете, світ для мене прекрасний. (с)

Книжки ірландської письменниці Саллі Руні (“Нормальні люди” та “Розмови з друзями”) асоціюються у мене з меланхолією. Вони викликають якийсь сум, тугу та відчуття самотності. Усі герої нещасні, депресивні, в пошуках чогось: сенсу, щастя, кохання, себе. І виникає відчуття, що вони нещасні не через якісь обставини чи вони щось пережили, а наче самі по собі. Розумні, чутливі, молоді люди, які можуть обговорювати марксизм, мистецтво та соціальні проблеми, але не можуть дати собі ради. Вони наче не належать цьому світові, тому ось це безосяжне відчуття самотності.

Новий роман авторки “Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?” (Beautiful World, Where Are You) не став винятком. У ньому наявні все ті ж герої: розумні, молоді люди, які дуже нещасні. Тому ця книжка викликала знайомий вир емоцій: сум, жаль, зацікавленість, тугу, а також злість, безвихідь та роздратування. Але кінець приніс полегшення, навіть промінець малесенького щастя. І знову ж, як і попередні твори Саллі Руні.

Продовжувати читання Де ж ти дівся, світе мій прекрасний? – Саллі Руні, 2021 →