Я обожнюю книжки, коли від першої до останньої сторінки насолоджуєшся текстом. І «Орландо» Вірджинії Вулф саме така книга. Хоча ні, усе ж таки з 25 сторінки до останньої я насолоджувалася. Чому з 25? Бо спочатку я очікувала щось у стилі “Місіс Делловей”, а тут жартики, іронія, що мене здивувало і збило з пантелику. Але мені вдалось відпустити текст, вимкнути свої очікування – отоді і прийшла насолода. 

Знаєте, “Орландо” – це ця книга, після читання якої ти ще годину сидиш і думаєш, що це, бляха, була за магія. Це ця книга під час читання якого в тебе виникає купа теорій, що ж насправді відбувається і про що ж пише авторка. Тому попереджаю, що це лише моє сприйняття цього тексту, бо як я зрозуміла, скільки читачів, стільки інтерпретацій) Внизу ще напишу свою теорію, попереджу спойлером)

Масштабність і глибина цієї книги в тому, що Вірджинія Вулф зображує всю англійську літературу протягом XVI-XXст. Кожна глава відповідає за різний періоди, як історичні (як єлизаветинська епоха або ж вікторіанська доба), так і літературні (ренесанс, класицизм, романтизм, реалізм, модерн). І все це з жартами, іронічними зауваженнями та висміюваннями.

“Орландо” – це біографія Віти Секвілл-Вест, подруги та коханої Вірджинії Вулф. Звучить нудно, так? Але це не звичайна біографія, це сатирична біографія. Вся ця книга – це стьоб. Стьоб над біографами та біографіями, стьоб над чоловіками та жінками, стьоб над книжками. Хоча для мене цей роман саме про книжки і любов до них.

Продовжувати читання Орландо – Вірджинія Вулф, 1928 →

щось з ними було не теє, це вже напевно. (с)

Як і Джеймса Джойса, так і Вірджинію Вулф я боялась читати. Але на відміну від Джойса, я таки спробувала читати її декілька років тому, а саме “На маяк” і страшенно обпеклась. Адже я не зрозуміла нічого!
Я була впевнена, що й її роман “Місіс Делловей” (Mrs. Dalloway) не для мене, бо я ще не доросла до нього. Яке ж моє було здивування, приємне здивування, що я мало того що осилила “Місіс Делловей”, та ще й отримала задоволення від його читання. Хоча зізнаюсь: процес був не легким. 

Тут гарна анотація до книги:

Коли молодість з усіма її пристрастями та бурхливими переживаннями вже позаду, коли більшість із важливих рішень у житті вже прийнято й людина зупиняється на порозі зрілості, цілком природно, що вона раптом відчуває в собі необхідність озирнутися назад і оцінити пройдений шлях. Роман “Місіс Делловей/Mrs Dalloway” (1925) британської письменниці Вірджинії Вулф (1888-1942), який критики часто порівнюють з “Уліссом” Джеймса Джойса, розповідає про один день із життя Клариси Делловей, залюбленої в життя лондонської пані з вищих ешелонів британського суспільства. Чудовий червневий день занурює її в спогади про щасливі молоді роки. Клариса розмірковує про свій вибір вийти заміж за надійного та статечного Річарда Делловея, відмовивши екстравагантному Пітеру Волшу, якого вона палко кохала. Річард був її опорою впродовж усіх цих років, і вона прожила з ним щасливе життя, однак вагання й досі не дають їй спокою. Якщо рішення було правильним, чому ж тоді серце щемить від однієї згадки про ті далекі літні дні?

Клариса у себе дома організовує прийом. Мають приїхати поважні та впливові гості, ходять чутки, що сам премʼєр-міністр буде. Цілий день вона до цього готується. Проте найбільше Кларису хвилює приїзд Пітера Волша, з яким вона не бачилась багато років. Вона постійно згадує про їхнє минуле, коли вони були закоханими в одне одного. Чому вона йому відмовила? Чи правильно вона зробила? Якою він її побачить? Старою?

Продовжувати читання Місіс Делловей – Вірджинія Вулф, 1925 →

Настав час розквітнути чорній квітці цивілізації. (с)

Отже, “В очікуванні варварів” Джона Максвелла Кутзее. Хоча книга мені і сподобалась, але в мене не так багато думок щодо неї. І взагалі протягом читання було трохи розчарування (якщо так можна сказати), що тут занадто все прямолінійно, все в лоб. Я люблю, коли автор ставить питання, висвітлює ситуацію, а читач сам приходить до якихось відповідей і смислів. Тут же Кутзее не дає цього, він говорить прямо: “Імперія – зло, у будь-якому прояві”. Я навіть здивувалась, що роман написаний в 1980 році, думала, що набагато раніше: віє від нього якоюсь класикою. А де підсмисли чи подвійні значення?)) щось якось легко) і це моя єдина претензія до книги. 

Маленьке прикордонне містечко Імперії. Форпост. Лише воно відділяє Імперію від жорстоких варварів. А тут ще й ходять чутки, що варвари хочуть піти війною. Тому приїздить полковник, щоб зібрати інформацію про них і їхні плани. Якщо перевести на мову Імперії, то знайти місцевих і змусити їх, завдяки допитам та тортурам, “зізнатися” в планування війни.

Суддя цього містечка вже 30 років тут живе, працює, співіснує з місцевими. У нього є емпатія до них, хоч якесь розуміння та критичне мислення. Він прекрасно усвідомлює, що насправді робить Імперія. Тож сором і провина захоплюють його. І тому починає протистояння.

Продовжувати читання В очікуванні варварів – Джон Максвелл Кутзее, 1980 →

Так, це воно, саме воно: така собі нудота в моїх руках. (с)

Чесно, я не знаю, як написати відгук на “Нудоту” Жана-Поля Сартра, щоб не заглиблюватися в філософію. Я не знаю, як написати відгук, щоб просто розповісти про сюжет книги. Я не знаю, як написати відгук, щоб хоч трохи пояснити, про що ця книга.
Але мені так хочеться поділитися цією книгою! Адже я отримала якесь естетичне та інтелектуальне задоволення від неї, і тепер мені здається, що всі закохаються в неї, як і я. Хоча я розумію, що це не так. Це доволі складна книга, особливо якщо хочеться зрозуміти, про що ж це автор пише і що хоче донести. Мені дійсно пощастило, бо я в цьому році прочитала «В кафе екзистенціалістів» Сари Бейквелл, де авторка чудово і легко пояснює, що ж це таке екзистенціалізм. Я впевнена, що якби я не прочитала цю книгу, то навряд чи зрозуміла “Нудоту”. Хоча насправді Сартр прекрасно все пояснює через відчуття героя, тому можливо я себе (і Сартра) не дооцінюю.

“Нудота” — це художній роман у вигляді щоденника Антуана Рокантена. Він намагається вже багато років написати книгу про маркіза де Роллебона, який жив у 18 столітті. Але в якийсь момент герой відчуває, що “щось сталося”. Його починає охоплювати Нудота у, здавалось би, звичайних ситуаціях. Не зміг пустити жабку, бо камінчик викликав Нудоту. При рукостисканні зі знайомим відчув Нудоту, бо його рука була як жирний білий червʼяк. Мерзенні фіолетові підтяжки чоловіка в барі також призвели до Нудоти.
І сюжет книги в тому, що герой намагається зрозуміти, що ж це за зміни у ньому, що це за Нудота. А вже потім підтягуються інші питання: чому світ абсурдний та неконтрольований, чи є сенс у нашому житті та що таке свобода. 

Продовжувати читання Нудота – Жан-Поль Сартр, 1938 →

раби не повинні родити дітей. (с)

Це перша книга, на яку буде 2 відгуки. Оксану Забужко і її роман “Польові дослідження з українського сексу” я читала у 2020 році. І ось вирішила перечитати, бо впевнена, що багато чого пропустила, коли читала перший раз. Так і сталося. У цей раз було легше, цікавіше і зрозуміліше.

Ось мій перший відгук. До речі, я майже з усім згодна і зараз. Тому раджу його прочитати, адже до нього я додам просто декілька моментів.

У цей раз дійсно було легше сприймати стиль авторки. Прочитавши вже декілька книг, передивившись купу інтервʼю, ти вже готовий до цих кілометрових речень. Ти навіть чекаєш їх, кайфуєш від них, бо ти чуєш саму Забужко. Але, як писала молода Я, треба уловити ритм книги. Треба відчути її, і тоді текст сам відкриється.

Продовжувати читання Польові дослідження з українського сексу – Оксана Забужко, 1996 →